Коли ми дізналися, що вона поїде у притулок, то, порадившись з усім колективом, вирішили забрати її до себе в клініку. І дати Мії шанс прожити щасливе життя!
А Іріша живе з сім’єю у власному будинку з подвір’ями у Санівейлі, Каліфорнія.
Просто подивіться на цих щасливиць!
Павло – українець, який сьомий рік живе у Словаччині та створює мобільні і веб додатки. А ще через фонд Happy Paw він віддалено підтримує 11(!) котів з притулків. Історія Павла почалась із однієї кішки, для якої він змінив світ та зробив її справді Happy:
«Про Хепі я дізнався випадково. Вирішив, що хочу завести кішку і взяти її саме з українського притулку. Натрапив на притулок «Дай лапу, друже» у Запоріжжі, почав допомагати фінансово, читати історії котів, яким потрібна допомога. І одного дня побачив Хепі, тоді й зрозумів, що це моя кішка, що я врятую її та заберу до себе».
Волонтери знайшли кішку дуже хворою на набережній міста Запоріжжя та звернулись за допомогою до притулку, де її назвали Хепі з надією на те, що лікування буде успішним. У тварини встановили численні травми та інфекцію, яка перейшла на очі та гортань. Кішка була дуже виснаженою та нічого не їла. Завдяки благодійникам на сайті фонду вдалось зібрати понад 10 000 гривень, які частково покрили лікування Хепі на стаціонарі у ветклініці.
Коли я поринув глибше у ситуацію з безпритульними тваринами в Україні, то вжахнувся і зрозумів, що не зможу вдавати, що цього не відбувається, і жити спокійно далі, ніби все нормально, і це не моя проблема.
Хепі вдалось врятувати і зараз вона живе разом з Павлом у Кошице, Словаччині: «Знайшовши Хепі, я почав читати про інші можливості допомагати котам і дізнався про фонд Happy Paw. Я став віддаленим опікуном спочатку для кількох котів, але зараз це число збільшилося до 11.
Я ледве себе зупинив, оскільки допомогти хочеться усім, але, на жаль, гроші – ресурс обмежений.
Я просто почав з кінця, намагався вибрати тварин, які мало чим виділяються, яким, як мені здавалося, навряд чи допоможуть. Дуже сподобалася система опіки фонду – те, що можна вибрати тварину, прочитати інформацію про неї і почати допомагати у вигляді підписки.
Але мене дуже засмучує, що жодного кота чи кішку, яких я опікаю, не забрали додому в добрі руки, адже ніхто за цілий рік не прилаштував жодного з них. Це дуже сумно.
Щоразу, коли я в Києві, то намагаюся приїжджати до притулку Ірини Добролюбової, приносити котам їжу та по можливості допомагати. Також я знайшов чимало людей-одинаків, які просто у себе в квартирах тримають по 30-50 котів, бо не можуть інакше. Їм я також допомагаю. Наприклад, Ірина Работягова, у якої понад 40 котів, у тому числі з інвалідністю, або ж Ірина Дідур, яка відвела цілу квартиру для понад 40 хворих котиків.
Окрім Хеппі у мене є кіт Мессі, він живе з мамою у Києві. До цього у мене жила норвезька лісова кішка Леля. Вона прожила з нами 22 роки, я любив її шалено і коли її не стало, то було відчуття, немов я втратив рідну людину.
Я котолюб, тому підтримую тільки котів, адже вони не можуть допомогти собі самостійно. А людина може подолати труднощі і допомогти собі сама. Тварини абсолютно беззахисні, і через це мені їх дуже шкода. Я чув так багато жахливих історій, про які важко говорити, і, почувши які, не можна жити так, як раніше і нічого не робити. Коли я поринув глибше у ситуацію з безпритульними тваринами в Україні, то вжахнувся і зрозумів, що не зможу вдавати, що цього не відбувається, і жити спокійно далі, ніби все нормально, і це не моя проблема. Тому для мене бути опікуном для тварини з притулку – це водночас дуже сумно, але не бути ним та не допомагати взагалі – це ще гірше».